А що треба сказати начальнику, щоб він нарешті зрозумів, що у мене є особисті кордони? – таке питання часто адресують психологам і психотерапевтам. І коли ми говоримо, що простих рішень для складних життєвих питань не існує, а питання особистих меж, особистих кордонів теж відноситься до таких, у відповідь чуємо розчароване ну_ви_ж_психолог. Ми дуже добре розуміємо, що світ складний, тому нам хочеться простих рішень хоч у чомусь, і таким рішенням могла би бути якась одна-єдина правильна фраза, але ні… Тому пропонуємо розібратися: а що ж стоїть за цими кордонами, про які так багато говорять?
Особисті кордони – це багатовимірна конструкція. Це розуміння власного Я, як відмінного від інших, а також усвідомлення інших людей такими ж носіями окремого Я. Ми не знаємо дійсних причин, чому якась людина зазіхає на вашу територію, ваш вільний час, ваші ресурси, що її до цього спонукає, – чи це її власна тривога, страх, чи її агресія, нюанси її особистості чи просто недоліки виховання. Більш того, ця людина частіше за все навіть не вважає, що порушує ваші кордони. Ми не зобов’язані розбиратися у внутрішніх мотивах «кривдника», але ми можемо подбати про себе, дослідивши себе. Адже кордони – це якраз про можливість орієнтувати свою поведінку на свій стан, власну оцінку ситуації, власні пріоритети. Це динамічна комунікація в різних ситуаціях (домовлялися про одне – умови змінилися – я відстоюю своє право на інше – ми передомовляємося, змінюємося, шукаємо компроміси або відмовляємо тощо).
Чому ж одним людям легко вибудовувати комунікацію і по вертикалі в обидва боки, і по горизонталі, а інші в думках мурують навколо височенні паркани, а в житті перша ж спроба відстояти себе розвалюється як картковий будиночок? Що впливає на формування наших кордонів? Те саме, що формує нас як особистість:
– Темперамент й інші біологічні особливості
Ми чомусь забуваємо, що кожна людина унікальна вже через те, що хитросплетіння нейронних зв’язків, взаємостосунки гормонів, ферментів, генів, усіх систем організму – неповторні! Тож і відправна точка для формування нашої особистості не буде схожа на жодну іншу.
– Культурно-соціальні особливості
Зростати в родині, що закута в правила, обмеження, жорсткі рамки це зовсім інше, ніж зростати в атмосфері вседозволеності і потурання, погодьтесь? А додайте до цього прихильність до певної релігії, належність до навіть умовної «касти», неписані правила життя в селі чи в мегаполісі, соціально-політичний устрій країни…
– Особистий досвід і психологічні особливості
Сюди можна віднести досвід пережитого насильства в дитинстві, булінг, тривалі аб’юзивні стосунки. В той же час, людина, що пройшла особисту психотерапію або ж навіть тренінг з ненасильницького спілкування, матиме інший досвід.
Важливим також є контекст, який існує в даний момент. Якщо ви не дозволяєте нікому дихати собі в потилицю, коли стоїте біля банкомата, то в переповненій маршрутці це ок. Якщо у вас є ціль – заробити кошти на серйозний навчальний курс і заради цього ви погодилися на роботу з ненормованим робочим графіком, то навряд чи ви будете відстоювати своє право на восьмигодинний робочий день, передбачений законодавством.
Мистецтво тримати кордони – це дійсно мистецтво, і вся сіль тут в балансі. Балансі відрощеного дзену і опанування певними діями, техніками. Але (спойлер для любителів швидких рішень) жодні техніки, практики і чарівні фрази не працюватимуть, доки людина не розбереться в собі. Чому мені складно говорити «ні», які страхи йдуть зі мною пліч-о-пліч, як я справлятимуся з реакцією оточуючих, коли проговорю – як зі мною можна, а як ні, в яких ситуаціях дійсно важливо відстояти свою позицію, а де не менш важливо поступитися.
В своїй роботі я знайшла метафору, що красномовно ілюструє внутрішнє відчуття кордонів. Особисті межі деяких людей схожі на мури і паркани в наших домогосподарствах: високі, непроглядні, часто естетично непривабливі. І ці люди змушені їх такими тримати, бо правила добросусідства і закони нашої держави, на жаль, не гарантують нам безпеку нашого внутрішнього простору. Огороджуємося, зводимо мури, але й це не запорукою того, що нас не потривожать, бо викинути купу сміття під обійстя – то в нашому суспільстві норма. Як в прямому, так і в переносному значенні. Але є країни, де межі окреслюються символічним парканчиком з кущиків фіалок. І нікому й на думку не спаде заступити за цю межу. «Кордони» відкриті, але ніхто не користається цим, щоб лізти «зі своїм уставом в чужий монастир».
І щоб створити навколо себе простір, який би давав нам можливість бути одночасно відкритими й захищеними, треба пройти певний шлях. Це шлях на вирощування внутрішніх опор, розуміння власної самоцінності; того, що для мене особисто підходить, а що ні, впевненість в цьому. І на цьому Шляху Розуміння надзвичайно важливо водночас робити маленькі кроки-дії, дії, дії і ще раз дії. І ми, як той лижник, маємо стояти на лижах паралельно. Їхати обома ногами-лижами по цій лижні з двох частинок. І, як в мистецтві катання на лижах, вчитися переносити вагу з однієї ноги на іншу, щоби зробити потрібний поворот, пригальмувати, пришвидшитися тощо.
Без розуміння своїх потреб і цінностей неможливо навчитися тим самим чарівним фразам, що мають розставити всіх по своїх місцях, а вас зміцнити у своїй правоті. Без практики немає сенсу в рефлексіях, аналізі, пошуках причин і сенсів.
Потреба в жорстких кордонах відпадає, коли міцніє внутрішня сила.
Наталія Рудько. Психологиня, АСТ-терапевтка, член УСП.